Принцип «jura novit curia» («суд знає закон») має глибокі історичні корені, що сягають основ римського права, спадок якого наслідували всі сучасні правові системи.
Він є однією з визначальних рис здійснення правосуддя національними судами, де презюмується, що судді є незалежними екстра спеціалістами в сфері права та здатні надати об’єктивну оцінку обставинам у справі, виходячи із своїх знань та досвіду.
Міжнародний арбітражний розгляд, наприклад, суттєво відрізняється у даному аспекті, оскільки арбітрам часто доводиться вирішувати спори щодо права, у якому вони не є фахівцями. Тому в таких юрисдикціях сторони нерідко надають експертні висновки з питань права.
Національне ж процесуальне законодавство передбачає можливість використовувати такі висновки лише у окремих випадках, коли спектр вирішуваних питань об’єктивно може виходити за межі знань судді: (1) застосування аналогії закону чи аналогії права; (2) зміст норм іноземного права.
Проте навіть такі висновки не є доказами та мають консультативний характер, а отже – не обов’язкові для суду. Суд може як посилатись на них, так і зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.
Ще менш вагомими з процесуальної точки зору є висновки різних консультативно-дорадчих органів, що діють при різних інституціях, та окремих поважних та відомих правників, а тим паче – сторін та інших учасників справи.
Отже, в розрізі національного судочинства принцип «jura novit curia» є майже абсолютним, за виключенням випадків, про які йтиметься далі.
Зазначений принцип притаманний не лише національним судам, а й широко застосовується міжнародними судовими інстанціями, як то Європейський суд з прав людини.
Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що саме суд відповідальний за юридичну кваліфікацію обставин справи (CASE OF GARIB v. THE NETHERLANDS) та не пов’язаний правовими аргументами заявників (CASE OF RADOMILJA AND OTHERS v. CROATIA; CASE OF MOLLA SALI v. GREECE).
Засади принципу в національному законодавстві
Доведення позиції клієнта, її належне обґрунтування та донесення до судді разом із нівелюванням та дискредитацією позиції і аргументів процесуальних опонентів – основна процесуальна мета адвоката у судовій справі.
Проте процесуальні національні кодекси фактично покладають на сторін обов’язок доказування лише обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень.
У свою чергу вже суд, під час ухвалення рішення у справі, вирішує чи мали місце такі обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, а також те, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Отже по своїй суті рішення суду у справі є результатом оцінки судом належно доведених сторонами обставин справи, встановлення реального змісту правовідносин, що склались між сторонами з урахування таких обставин.
На підставі ж висновків щодо природи правовідносин суд вирішує, які норми права мають бути застосовані до них.
Виходячи із зазначених положень, з процесуальної точки зору за великим рахунком не має значення, як самі сторони характеризують правовідносини, що склались між ними, та яку правову оцінку вони їм надають.
Розкриття принципу в судовій практиці Великої Палати Верховного Суду
Національна судова практика, а перш за все – практика Великої Палати Верховного Суду, визначає принцип «jura novit curia» у наступному: (1) суд знає право; (2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; (3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору.
Вперше цей принцип було застосовано на рівні Великої Палати Верховного Суду наприкінці 2019 р., а саме – у постанові від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17.
Після цього Верховний Суд безпосередньо послався на нього у більш ніж десяти своїх постановах (остання з опублікованих – від 06.07.2021 р. у справі № 911/2169/20), в результаті чого сформувалась стала судова практика з зазначеного питання, що полягає у наступному.
Діючи в межах позовних вимог, саме суд встановлює правову природу правовідносин сторін на підставі належно доведених сторонами обставин, в результаті чого визначає норму права, що підлягає застосуванню.
Такі повноваження суду носять імперативний характер, що означає обов’язок суду надати правову кваліфікацію відносинам та визначити релевантну норму.
При цьому варто зазначити, що незгода суду з правовим обґрунтуванням позову не є підставою для відмови в його задоволенні, оскільки неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні правові приписи.
Так, з’ясувавши що учасник судового процесу послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд має самостійно здійснити їх правильну правову кваліфікацію та застосувати ті норми, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (постанова від 08.06.2021 р. у справі № 662/397/15-ц).
Велика Палата при розгляді окремих справ робить висновок, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (постанови від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17 та від 25.06.2019 р. у справі N 924/1473/15).
У той же час відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог суд розцінює як перешкоду в доступі до правосуддя, а відтак – порушення ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод та ст. ст. 55, 124 Конституції України.
Межі застосування принципу
Незважаючи на доволі широке трактування національними судами принципу «суд знає закон», він не є абсолютним та має декілька запобіжників.
Перша група запобіжників передбачена самим процесуальним законодавством.
Так, при виборі і застосуванні норм права суд має враховувати висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду. Тим самим законодавець спонукає суди дотримуватись єдиної практики застосування одних і тих самих норм в аналогічних правовідносинах, що відповідає одному із елементів принципу верховенства права – юридичній визначеності.
Також неправильне застосування судом норм матеріального права є підставою для скасування рішення, що стимулює суд зважливо та розсудливо підходити до вибору норм.
Інший запобіжник є більш фундаментальним та виходить з принципів цивільного судочинства, а саме з принципу змагальності.
Зазначений принцип передбачає наявність в учасника процесу реальної можливості реалізувати гарантовані процесуальним законом права, у тому числі й щодо надання заперечень на аргументи опонента та пояснень на зауваження суду, а суд має в межах встановленої процедури забезпечити реалізацію таких прав.
Так, ЄСПЛ зазначив, що відсутність чітких підстав для зміни судом правової кваліфікації позову та зроблений внаслідок цього висновок не на користь заявника без надання йому можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації суперечить вимогам Конвенції з прав людини та основоположних свобод стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу, що є порушенням статті 6 (GUSEV v. UKRAINE).
Практичне застосування
Формуючи стратегію у судовій справі, особливу увагу слід сконцентрувати на належному доведенні ключових обставин справи в ракурсі правової позиції клієнта.
У той же час, правове обґрунтування позиції має не тільки дискредитувати аргументи процесуального опонента, а й надавати суду обґрунтований альтернативний спосіб тлумачення спірних правовідносин та їх правового регулювання.
При цьому, відсутність посилання опонента на ту чи іншу норму права не є запорукою незастосування її судом. Тому доцільно не замовчувати таку обставину, а застосувати активні контраргументи. У більшості випадків суддям легше погодитись зі вже сформованою позицію, аніж виписувати власну.
Автор: СТАНІСЛАВ ЄНА, радник VB Partners
