Процесуальне законодавство, яке істотно змінилося 2017 року, визначило подальший розвиток інституту розкриття доказів. Законотворець через нові процесуальні норми визначив роль суду як арбітра, який не збирає, а оцінює надані сторонами докази. Проте цей підхід сприймається не всіма правниками, залишається предметом дискусії з представниками судової влади і адвокатами.

У адміністративному процесі стаття 77 Кодексу адміністративного судочинства України зобов’язала кожну сторону доводити ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Проте дана стаття містить застереження в якому зазначається, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування покладається на відповідача.

Крім того, у таких справах окрім обов’язку доказування правомірності свого рішення суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.

Норми однозначні та зрозумілі. Але моя безпосередня участь у низці адміністративних процесів з центральними органами влади свідчить про те, що адміністративні суди відходять від засад змагальності сторін.

Зокрема, набула поширення практика залучення до адміністративних процесів силових відомств на стороні суб’єктів владних повноважень, рішення або дії яких оспорюються. Таке залучення відбувається за клопотанням органів влади або власною ініціативою судів, виправдовується посиланням на абстрактні завдання цих силових відомств, а не конкретні права та обов’язки, на які може вплинути рішення у справі.

Розглянемо проблему на прикладі конкретної ситуації. У червні 2019 року органом влади було надано колегії суддів адміністративного суду усі наявні докази, які були покладені в основу оскаржуваного рішення. Колегія суддів за клопотанням органу влади залучила до участі у справі силове відомство. Така ухвала не оскаржилася.

Спочатку силове відомство (Третя особа на стороні відповідача) порушила встановлений судом строк подання пояснень та доказів, але згодом почала надавати суду матеріали різних кримінальних проваджень до кожного судового засідання у вересні, жовтні, листопаді та січні. Щодо цих доказів неможливо не висунути заперечення.

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 74 КАС України)

Зокрема, у вересні 2019 р. з письмовими поясненнями на позов Третя особа надала матеріали двох кримінальних проваджень 2017 р. та 2018 р.

Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим (ч. 1 ст. 222 Кримінального процесуального кодексу України). Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом (ч. 2 ст. 222 КПК України).

Позивач звернув увагу колегії суддів на відсутність дозволу. Отже, надані відомості досудових розслідувань незаконно розголошені та одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Тобто надані докази є недопустимими.

Для виправдання ситуації, у жовтні 2019 р. представник Третьої особи надав постанову старшого слідчого в особливо важливих справах, датовану серединою жовтня 2019 р., про надання дозволу на розголошення таємниці досудового розслідування одразу у п’яти кримінальних справах 2015-2018 р.р. У постанові стверджувалась про їх начебто об’єднання «у одне кримінальне провадження».

По-перше, Позивач звернув увагу судової колегії, що факт незаконного розголошення відомостей досудового розслідування мав місце відповідно ще у вересні 2019 р., коли Третя особа подала пояснення на позов разом з матеріалами кримінальних проваджень. А постанова про розголошення таємниці була оформлена лише у середині жовтня, коли факт незаконного розголошення вже відбувся.

Це наочно демонструє спрощене розуміння силовими відомствами закону, коли факт незаконної та навіть кримінально караної дії начебто можна легітимізувати оформленням документа у майбутньому.

По-друге, Позивач звернув увагу суду на очевидну недостовірність постанови слідчого.  Одне з об’єднаних кримінальних проваджень перебуває на розгляді суду ще з 2017 року, два інші розслідуються структурним підрозділом силового відомства у іншому регіоні, до якого старший слідчий не має відношення. Ще одне кримінальне провадження взагалі не існує. Це призвело до нового відкладення судового розгляду.

У листопаді, у відповідь на адвокатський запит Позивача, слідчий визнав недостовірність, вказавши, що ним «помилково зазначено чотири кримінальні провадження». Дозвіл надавався на розголошення таємниці тільки одного кримінального провадження.

Після тривалої перерви, у січні 2020 року, Третя особа надала два томи різних документів, які містили протоколи слідчих дій ще у двох кримінальних провадженнях 2015 р. та 2017 р. Дозвіл на розголошення не надано. Зв’язок з єдиною справою у провадженні старшого слідчого не підтверджено.

На дату написання цієї статті судова колегія адміністративного суду ще не дала остаточної оцінки наданим Третьою особою доказам, але вочевидь надані матеріали кримінальних проваджень є недопустимими доказами, які одержані з порушенням встановленого законом порядку та незаконно розголошені. 

За фактом службового підроблення постанови та незаконного розголошення таємниці у грудні 2019 р. Державне бюро розслідувань зареєструвало кримінальне провадження.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 4 ст. 73 КАС України)

Якщо проаналізувати розголошені матеріали кримінальних проваджень, то вони вочевидь не мають жодного відношення до спору. Зокрема, Третя особа надала документи різного господарського характеру – договори, довідки акти, звіти, листи тощо, які підтверджують здійснення звичайної фінансово-господарської  діяльності компанії у період з 2000 по 2012 роки. Ці документи не мають жодного відношення до доказування правомірності рішення органу влади 2018 р.

Так само не стосуються спору надані протоколи окремих слідчих дій (допити свідків, огляди документів та інформації в мережі Інтернет), ретельно відібрані старшим слідчим з матеріалів кримінальних проваджень. Наприклад, один зі свідків пояснив, що він є сином особи, яка працює інженером, а раніше була керівником компанії. При цьому щодо цього інженера не здійснюється жодне зі згаданих досудових розслідувань, він не є підозрюваним ні в одному із  кримінальних проваджень.

Також протоколи слідчих дій 2018-2019 р.р. не могли бути використані для прийняття оскаржуваного рішення у травні 2018 р.    

Отже, поширеною є практика надання силовими відомствами, які є третіми особами на стороні органів влади, документів, які не мають жодного відношення до предмету доказування та відповідно є неналежними доказами.

У справах про протиправність рішень суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення (ч. 2 ст. 77 КАС)

Ця вимога безпосередньо пов’язана з обов’язком органу влади доказувати правомірність рішення.  Винятком є випадок, коли орган влади доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для отримання доказів до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Як наводилось вище, Третьою особою були надані документи 2018-2019р.р., які об’єктивно не могли бути використані для прийняття оскаржуваного рішення у 2018 році. Крім того, наданий Відповідачем відзив на позов підтвердив, що протоколи слідчих дій та інші матеріали кримінальних проваджень не надавалися йому (органу влади) до прийняття оскаржуваного рішення. Отже, у цій категорії спорів необхідно звертати увагу, які власне документи сторона відповідача використовувала для прийняття оскаржуваного рішення.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 74 КАС України)

Пояснення Третьої особи на позов містили твердження про вчинення тяжких злочинів різними фізичними особами. Такі обставини та висновки можуть бути встановлені обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України, ст. 17 КПК України, ч. 6 ст. 78 КАС України).

Третьою особою не було подано обвинувального вироку або вироків щодо фізичних або юридичних осіб у зв’язку із їх відсутністю. Досудове розслідування у цих кримінальних провадженнях не було завершено, а в деяких випадках було  роками зупинене.

Крім того, зазначені фізичні особи не були службовими особами або бенефіціарними власниками Позивача.

Висновок

Отже, шляхом надання матеріалів кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких не завершено, силові відомства намагаються покласти на адміністративні суди завдання кримінальної юстиції та кримінального процесу. Такі завдання визначені ст. 2 КПК України, зокрема, дослідження матеріалів кримінальних проваджень та судовий розгляд  з визначенням винуватості або невинуватості особи. Однак, вони не мають нічого спільного із завданнями судів адміністративної юстиції.

Крім того, залучення силових відомств для підтримки органів влади не є виправданим, суперечить засадам рівності та змагальності сторін, має на меті надати органам влади можливість виправдати оскаржувані рішення. Також надання силовими відомствами матеріалів досудових розслідувань має на меті викривити внутрішнє переконання суддів, створити упередженість у питанні оцінки доказів щодо правомірності рішень.

Автор: Володимир Ващенко, адвокат, партнер VB PARTNERS