БЕЗУСПІШНІ ДОГОВОРИ 

Сучасна сфера юридичних послуг є досить агресивним середовищем, де невтомно йде «полювання» на клієнта та боротьба з іншими представниками ринку за вигідні контракти.

Зазначене потребує не тільки підтримання свого статусу на ринку та швидкого освоєння всіх правових новел, але й неабиякої гнучкості та реагентності по відношенню до клієнта у процесі побудови взаємовідносин із ним.

Важливою, якщо не вирішальною, частиною таких відносин є питання гонорарів за надану правничу допомогу.

При цьому, для клієнта має значення не тільки розмір, а й формат та способи оплати наданих послуг. Основними з них є абонентський платіж, погодинна оплата, плата за виконання визначеного обсягу робіт та, так званий, «гонорар успіху».

Враховуючи те, що більшість клієнтів хоче віддавати гроші радше за результат аніж за процес, то останній із перелічених видів оплати є найбільш бажаним та прийнятним для клієнта. Таким чином, побудова правовідносин у такому форматі надає юридичній компанії певну перевагу перед конкурентами за умови рівності інших аспектів.

Окрім того, із набранням чинності 15.12.2017 року нових редакцій процесуальних кодексів, з’явився певною мірою законодавчо урегульований порядок відшкодування понесених витрат на правничу допомогу за рахунок менш удачливого опонента.

Вказаний інструмент щодалі набирає популярності, оскільки надає можливість згодом перекласти вказаний фінансовий тягар на іншу сторону процесу.

Проте, постає питання – чи можна віднести до вказаних витрат «гонорар успіху»? Окрім того, чи взагалі юридична компанія/адвокат, які надають правничу допомогу, самі захищені від недоброчесного клієнта, який може відмовитись від сплати «гонорару успіху» після фактичного надання послуг?

Оскільки правова природа «гонорару успіху» є досить невизначеною в розрізі чинного законодавства, як і в інших подібних питаннях для отримання відповіді необхідно звернутись до судової практики.

СТАРА ШКОЛА ПРАВА.

Враховуючи те, що до грудня 2017 року відшкодування витрат на правничу допомогу в судовому порядку було екзотичною процедурою, а звернення із позовом до клієнта було та залишається моветоном у юридичній спільноті – судова практика із зазначених питань була доволі нечисленною. Проте, вона була.

Одним із знакових рішень «до реформеного» періоду у цьому питанні є постанова Вищого господарського суду України від 15.11.2016 року у справі № 925/71/16. У зазначеному процесі юридичний представник стягував несплачену суму «гонорару успіху» зі свого клієнта.

Касаційний суд зазначив, що виплата винагороди була поставлена у залежність від досягнення виконавцем позитивних наслідків (скасування рішення апеляційної інстанції), що являє собою так званий «гонорар успіху», правова природа якого не врегульована нормами чинного законодавства.

При цьому, з посиланням на статті 6, 627 та 628 Цивільного кодексу України, суд зазначив, що така умова договору, як «гонорар успіху», цілком відповідає принципу свободи договору та не має колізій із нормами чинного законодавства.

За результатами розгляду касаційну скаргу все ж було залишено без задоволення. Проте, лише за відсутністі підстав для стягнення «гонорару успіху» у зв’язку з недосягненням кінцевої мети та не отримання бажаного результату від діяльності представника (суд касаційної інстанції скасував не тільки рішення апеляційного суду, а й першої інстанції, яке було ухвалено на користь клієнта).

Таким чином, вказаним рішенням Вищий господарський суд України у свій час фактично підтвердив легітимність «гонорару успіху», як елементу договірних відносин, зобов’язання по сплаті якого можуть бути предметом судового розгляду.

ВЕРХОВНИЙ СУД – ПРОТИ.

Проте, українську прецедентну судову практику навряд чи можна назвати стабільною і довготривалою.

Так, як це часто наразі буває, новостворений Верховний Суд розглядаючи подібну справу переосмислив вказані правовідносини і відступив від позиції своїх колег-попередників щодо надання правової оцінки із зазначених питань.

Вирішальним наразі є висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 12.06.2018 року у справі № 462/9006/14-ц.

Судовий процес у вказаній справі знову таки стосувався стягнення несплачених сум «гонорару успіху» з клієнта.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що за своїм змістом і правовою природою «гонорар успіху» не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні статей 632, 903 ЦК України та статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат (позитивне рішення), досягнення якого, відповідно до умов договору, не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.

В аспекті цивільно-правових зобов’язань виконавця предметом договору про надання юридичних послуг є вчинення певної дії або здійснення певної діяльності в інтересах клієнта. У той же час, досягнення позитивного рішення по справі виходить за межі предмета договору, яким є лише надання юридичних послуг.

За результатами розгляду справи Верховний Суд дійшов висновку, що «реалізуючи принцип свободи договору, сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом, як складову предмета договору про надання юридичних послуг».

Більш того, суд зазначив, що включення в умови договору про надання юридичних послуг положень про винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду суперечить основним засадам здійснення правосуддя в Україні, актам цивільного законодавства, у зв’язку з чим вони підлягають визнанню недійсними.

ЯКІ НАСЛІДКИ?

Посилання на вищезазначену постанову Верховного Суду разом із її висновками дедалі частіше зустрічаються у рішеннях судів нижчих інстанцій, у тому числі й інших юрисдикцій.

Більш того, вона застосовується не тільки в справах про стягнення заборгованості із недоброчесних клієнтів, а й під час вирішення питання щодо відшкодування витрат на правничу допомогу із процесуальних опонентів. Як вже зрозуміло, такі питання вирішуються не на користь стягувача.

Більш того, у якості контраргументу щодо включення «гонорару успіху» до складу судових витрат суди посилаються на рішення Європейського суду з прав людини від 18.01.2011 року у справі CASE OF MGN LIMITED v. THE UNITED KINGDOM (Application no.39401/04).

Відповідно до вказаного рішення, стягнення зі сторони, що програла справу, «гонорару успіху» є порушенням статті 10 Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

При цьому, порушенням Конвенції визнано не сам гонорар успіху як такий, а саме стягнення зі сторони, що «програла» справу (постанова Господарського суду Херсонської області від 29.11.2018 р. у справі № 923/560/17).

Таким чином, своїми висновками Верховний Суд поставив «гонорар успіху» поза Законом, чим надав йому статус «джентльменської угоди» та фактично позбавив правників права на захист своїх інтересів в судовому порядку.

Отже, сплата «гонорару успіху» в цілому залежить від порядності клієнта, а побудова відносин у такому форматі є доволі ризиковим кроком з боку юридичних компаній та адвокатів.

Між тим, вагомим аргументом у перемовинах з клієнтом щодо його відмови від «ризикового формату» є фактичне позбавлення можливості відшкодування витрат на правничу допомогу за рахунок процесуальних опонентів, у разі успішності судового процесу.

АЛЬТЕРНАТИВНА ДУМКА.

Необхідно також зазначити, що попри висловлену позицію Верховного Суду, у самому суддівському корпусі (навіть в лавах Верховного Суду) відсутня єдина позиція щодо вказаних питань.

Яскравим доказом цього є висловлена окрема думка одного з суддів Верховного Суду у тій же справі № 462/9006/14-ц.

Відповідно до вказаної думки, результат розгляду та вирішення цивільної справи безпосередньо пов’язаний із позицією, зусиллями і участю в процесі представника інтересів сторони за договором про надання юридичних послуг. На думку судді, саме сторони та їх представники, у зв’язку із розмежуванням процесуальних функцій з судом, є активною рушійною силою змагального процесу.

Із посиланням на правові доктрини також зауважується, що сторони є «господарями» процесу, та відповідно до принципу змагальності стають «сильнішими» за суд і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав, завдяки реалізації ними права на судовий захист.

Через тлумачення положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» суддя доходить висновку, що судове рішення сприймається як оцінка якості послуг, успіху чи неуспіху вжитих стороною дій і як юридичний факт, з яким сторони пов’язують за договором умови виплати винагороди за надані юридичні послуги.

Виходячи із вищезазначеного в окремій думці була висловлена позиція щодо відсутності підстав для визнання положень договору про надання правової допомоги в частині сплати «гонорару успіху» недійсними.

На нашу думку, наявність альтернативної позиції є вкрай важливою, оскільки створює передумови для перегляду позиції Верховного Суду щодо вказаних питань у майбутньому в рамках палати, об’єднаної палати чи Великої Палати Верховного Суду.

Автор: Станіслав Єна, адвокат VB PARTNERS