Як відомо, з 2014 року Україна розпочала реалізацію антикорупційної політики та імплементацію в національне законодавство міжнародних стандартів у цій сфері. У зв’язку з цим, Кримінальний кодекс (КК) України було доповнено статтею № 366-1, яка передбачає кримінальну відповідальність за декларування недостовірної інформації.

Перелік того, що підлягає декларуванню, зазначено в статті 46 Закону України «Про запобігання корупції» (Закон). Так, згідно з пунктом 9 частини 1 зазначеної статті Закону, підлягають декларуванню фінансові зобов’язання (наприклад: отримані кредити, позики, зобов’язання за договорами лізингу, страхування та інше).

Реалізація даної норми на практиці викликала складнощі. Трапляються випадки, коли фінансові зобов’язання не визнаються боржниками, а вирішення питання по ним відбувається лише у судовому порядку. Так, йде процес про визнання недійсною угоди, на підставі якого виникло таке зобов’язання, і немає остаточного судового рішення.

Таким чином, у декларанта виникає дилема: декларувати чи ні таке оспорюване фінансове зобов’язання. На практиці, адвокати адвокатського об’єднання зіткнулися з ситуацією, яка суперечить і логіці, і нормам права – коли правоохоронні органи, зокрема Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), знаючи про наявність невирішеного спору з приводу фінансового зобов’язання, ініціюють притягнення до кримінальної відповідальності за його недекларування. Давайте глибше розглянемо таку позицію.

Задекларував – отже визнав

З аналізу положень Закону України «Про запобігання корупції», Порядку формування, ведення і опублікування (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (Порядок), вбачається, що особа декларує ті відомості, які вона вважає дійсними, а відповідно і достовірними.

Підтвердженням цього є одна з ключових умов притягнення до відповідальності за статтею 366-1 КК України – умисел на внесення в декларацію саме недостовірних відомостей. Крім того, згідно з положеннями пункту 8 Порядку, декларант перед підписанням декларації попереджається про відповідальність за подання недостовірних відомостей.

Виходячи з цього, можемо говорити про існування «презумпції достовірності» інформації, зазначеної в декларації. Внесенням до декларації фінансового зобов’язання особа своєю вольовою поведінкою підтверджує їх достовірність, що несе за собою юридичні наслідки.

Для простоти розуміння, розглянемо такі наслідки на абстрактному прикладі. Особа, яка в силу Закону зобов’язана подавати декларацію, оскаржує фінансове зобов’язання в судовому порядку. Останній вважає, що угода, на підставі якої це зобов’язання виникло, не укладалась.

Так, по-перше, в разі внесення ним до декларації оспорюваного фінансового зобов’язання, його опонент по судовому процесу цілком логічно отримує право використовувати факт такого декларування. І досить нескладно здогадатися, з якою метою він буде використовуватися. Опонент обгрунтовано буде посилатися на цей факт як на один з доказів визнання особою такого фінансового зобов’язання. Таким чином, декларант буде позбавлений свого законного права, передбаченого статтею 15 Цивільного кодексу України, – права на захист своїх цивільних інтересів.

По-друге, внесення в декларацію фінансового зобов’язання, яке оскаржується, може також поставити декларанта в тяжке, з точки зору кримінального закону, становище. Припустимо, особа, яка оскаржувала фінансове зобов’язання в судовому порядку, врешті-решт виграє судовий процес. Суд визнає відсутність фінансового зобов’язання, і угоду, на підставі якої воно виникло, не укладеною. В такому випадку виходить, що було задекларовано спочатку неіснуюче фінансове зобов’язання – тобто, задекларовано недостовірну інформацію. І в таких діях, безумовно, наявний склад злочину, передбачений статтею 366-1 КК України.

Прогалини в законодавстві

Вирішити таку безвихідну ситуацію, при якій декларант завжди повинен жертвувати якоюсь частиною своїх інтересів (чи то захист своїх прав при оскарженні фінансового зобов’язання, чи то уникнення кримінальної відповідальності за недекларування), могли б відповідні положення закону.

Йдеться про положення, які передбачали б можливість при декларуванні фінансового зобов’язання (так само як і інших відомостей) зробити позначку про невизнання та оскарження його. Однак, згідно з чинним законодавством, така можливість відсутня.

Слід зазначити, що дана ситуація в існуючій в Україні системі декларування не відповідає принципу правової визначеності, як елемента верховенства права.

Відповідно до сформованої практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), норма національного закону не може розглядатися як право, якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин міг, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями певною мірою передбачити наслідки своєї поведінки. Поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути передбачуваним, тобто визначати досить чіткі положення, щоб дати людям адекватні вказівки щодо обставин і умов, при яких державні органи мають право вживати заходів, які вплинуть на права осіб (рішення ЄСПЛ у справах «Ольссон проти Швеції», «Олександр Волков проти України», «CG і інші проти Болгарії»).

Таким чином, причиною даної проблеми є недосконалість законодавства. Її вирішення можливе шляхом запровадження при декларуванні можливості зробити застереження щодо фінансового зобов’язання – «оскаржується або не визнається».

Не підлягає декларуванню

Запобіжник, який може дозволити вийти з даної ситуації, є. Йдеться про звернення декларанта за роз’ясненням до Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) як до органу, який безпосередньо забезпечує формування та реалізацію державної антикорупційної політики.

Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 11 Закону, НАЗК уповноважене давати роз’яснення щодо застосування положень Закону. І саме такі роз’яснення покликані усунути дану законодавчу прогалину.

У нашій ситуації, компетентний орган, НАЗК, взявши на себе «частину відповідальності», повинен пояснити, чи необхідно декларувати оспорюване зобов’язання, чи ні.

Виходячи з практики, можна відстежити позицію НАЗК у справах НАБУ і САП. Вона полягає в наступному – не підлягає декларуванню оспорюване в судовому порядку фінансове зобов’язання до прийняття рішення щодо такого спору та набрання ним законної сили. І в цьому випадку мова йде, звичайно, про судове рішення, яким фінансове зобов’язання буде визнано дійсним.

На цьому можна було б вважати дану проблему вичерпаною, але це не так. На жаль, така логічна і обґрунтована позиція НАЗК абсолютно йде в розріз з практикою правоохоронних органів. НАБУ і САП, як вже було зазначено, не зупиняє наявність невирішеного судового спору по фінансовому зобов’язанню для притягнення до відповідальності за статтею 366-1 КК України за недекларування такого зобов’язання.

Законодавець або суд?

Ми віримо в те, що саме законодавець усуне відповідні проблеми в системі декларування. Однак зараз, поки цього ще не сталося, на перший план виходить майбутня судова практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України за недекларування оспорюваного в судовому порядку фінансового зобов’язання.

На мій погляд, абсолютно правильним буде підхід, при якому обов’язок декларувати оспорюване фінансове зобов’язання виникатиме тільки після прийняття рішення у спорі про таке зобов’язання і набрання ним законної сили.

Таким чином, така позиція, яка повністю корелюється з позицією НАЗК, має безумовно враховуватися судом при встановленні умислу на недекларування оспорюваного зобов’язання, а також в цілому при притягненні декларанта до кримінальної відповідальності за статтею 366-1 КК України.

Автор: Сергій Бойко, адвокат VB PARTNERS