У статті Лілія Кузнець, радниця VB Partners, та Мирослава Вараницька, стажерка VB Partners і магістрантка другого курсу Сорбонни, аналізують причини та можливі наслідки відмови Франції в екстрадиції до України.
29 жовтня 2025 року Апеляційний суд Парижа відмовив Україні у задоволенні запиту про екстрадицію. Запит було подано у провадженні Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури стосовно українського підприємця, Костянтина Жеваго.
Після ґрунтовного аналізу всіх обставин справи суд зосередився на ризику порушення статті 6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий суд.
Традиційно, від початку повномасштабного вторгнення, французькі суди, як і судові інстанції інших держав, обґрунтовували відмову в екстрадиції до України переважно міркуваннями безпеки, пов’язаними з воєнним станом. Іншою поширеною підставою був ризик порушення статті 3 ЄКПЛ, яка забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.
Однак досліджуване рішення є винятковим. Сторона захисту надала на розгляд комплексну аргументацію щодо підстав відмови в екстрадиції: дерогації до ст. 6 ЄКПЛ, розширення повноважень прокурора в умовах воєнного стану, численні факти порушення права на справедливий суд та права на захист, безпекові ризики. На підставі цих доводів, французький суд здійснив системний аналіз функціонування української системи кримінальної юстиції в умовах дії дерогацій у зв’язку з воєнним станом.
Чи свідчить ця відмова Франції про кризу довіри до українського правосуддя, чи йдеться лише про поодиноку реакцію на ретельно вибудовану аргументацію захисту?
Екстрадиційний процес у Франції
Екстрадиція — це політико-правовий процес. Апеляційний суд як суд першої інстанції повинен дати свій висновок щодо можливості екстрадиції. Рішення підлягає оскарженню до Кримінальної палати Касаційного суду. При позитивному рішенні суду Премʼєр-міністр видає декрет про екстрадицію. Цей декрет можна оскаржити до Державної ради (вищого суду адміністративної юстиції), яка зазвичай підтримує позицію Касаційного або Апеляційного суду.
Ця справа завершилася на першому ж етапі — висновку апеляційного суду. З цього можна констатувати, що рішення видалось без перспектив на оскарження для прокурора. Цікаво зазначити, що цей епізод ілюструє суттєву відмінність діяльності французьких та українських прокуратур стосовно оскарження рішень.
Запит про надання додаткової інформації
Цікавим елементом є затребування судом додаткових гарантій від України. Зокрема стосовно процесуальних гарантій, дерогацій до ст. 6 у зв’язку з змінами до статті 615 КПК та конкретні умови тримання під вартою. Така процедура є достатньо рідкісною. Її імплементація в цьому рішенні свідчить про ретельний аналіз суддями представлених фактів. Це можна трактувати як якісно проведений контроль конвенційності in concreto*.
Підхід Франції в екстрадиційних справах
Хоч Франція і вважається певним зразком у сфері захисту прав людини, відмови в екстрадиції у французькій судовій та дипломатичній практиці трапляються вкрай рідко. Комплексний аналіз французької юриспруденції свідчить, що, окрім дотримання процесуальних вимог, зокрема подвійної інкримінації та строків давності, екстрадицію відхиляють лише у виняткових випадках. Для цього необхідні конкретно підтверджені факти порушення ЄКПЛ. Такий контроль in concreto формує так звану case by case доктрину. Відповідно, французька практика не виходить із презумпції ненадійності певної держави чи категорії кримінальних проваджень. Натомість суд оцінює кожну справу індивідуально, зважаючи лише на конкретні обставини та ризики, доведені стороною захисту.
Це підтверджує рішення, ухвалене, за місяць до досліджуваного. У ньому суд дозволив екстрадицію до України, оскільки сторона захисту не навела конкретних обставин, які б свідчили про ризик порушення прав, гарантованих ЄКПЛ.
Особливість досліджуваної справи
Попри те, що Україна залишається учасницею Європейської конвенції з прав людини, запровадження воєнного стану супроводжувалося дерогацією окремих конвенційних зобов’язань. Зокрема, це стосувалося процесуальних гарантій кримінального провадження. Саме ці обставини стали предметом детального аналізу французького суду.
У попередній практиці та поширеній аргументації захисту воєнний стан розглядався переважно крізь призму статті 3 Конвенції та ризиків для фізичної безпеки особи. Натомість, у досліджуваному рішенні суд здійснив поглиблений контроль наявності ризику порушення ст. 6 ЄКПЛ у випадку екстрадиції. Предметом оцінки стали не факт існування воєнного стану чи збройного конфлікту як проблема безпеки, а конкретні процесуальні наслідки запроваджених дерогацій та їхній вплив на забезпечення права на справедливий суд.
Отже, рішення демонструє еволюцію судового контролю у сфері екстрадиції до України: від формального врахування надзвичайних обставин до змістовного аналізу того, чи здатна держава-заявник гарантувати дотримання фундаментальних прав особи. Суд фактично, за запитом захисту, поставив на шальки терезів питання сумісності окремих механізмів кримінального процесу, запроваджених в умовах воєнного стану, із базовими гарантіями права на справедливий судовий розгляд. Відповідно, вектор контролю екстрадиції в Україну змістився з статті 3 ЄКПЛ на статтю 6 ЄКПЛ.
Міжнародний контекст
У ширшому міжнародному контексті постає питання, чи не є еволюція екстрадиційного контролю реакцією на загальне ускладнення безпекової ситуації у світі. Якщо після початку повномасштабного вторгнення росії проти України основним предметом оцінки були ризики, пов’язані із збройним конфліктом, то останніми роками міжнародне гуманітарне середовище зазнало нових викликів. Збройний конфлікт у секторі Гази, загострення міждержавного протистояння між Ізраїлем та Іраном, а також інші регіональні конфлікти суттєво збільшили кількість осіб, які потребують міжнародного захисту. Такий контекст поставив перед європейськими державами нові питання щодо меж екстрадиційного співробітництва.
Досліджуване рішення підтверджує, що самого лише посилання на воєнний стан чи збройний конфлікт недостатньо для відмови в екстрадиції. Французький суд здійснює контроль in concreto, оцінюючи конкретний ризик порушення конвенційних прав особи. У цій справі вирішальним стало не саме запровадження воєнного стану, а належно обґрунтовані доводи захисту. Аргументація будується зокрема на тому, що застосування окремих процесуальних норм, запроваджених у порядку дерогації, може призвести до порушення фундаментального права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 ЄКПЛ. Це виняткове рішення поповнює нечисленну когорту французьких відмов у екстрадиції та підштовхує до подальшого наближення до ідеалу європейського справедливого суду в Україні.
* контроль конвенційності in concreto — це судовий механізм перевірки того, чи не порушує застосування норми національного закону міжнародні договори, зокрема ЄКПЛ. На відміну від контролю in abstracto, де закон перевіряється в цілому, тут суд оцінює наслідки дії закону для конкретної людини у її унікальній життєвій ситуації.
Для Юридичної Газети
