Трансформація акцентів.
Ще з дорадянських часів інститут шлюбу та сім´ї був основою соціального устрою українців, виступаючи основоположною ланкою суспільних відносин.
Протягом багатьох років статичність такої ланки всіляко підтримується та заохочується державою на рівні стратегії її соціальної політики та законодавства.
Між тим, як демократизація суспільного життя у самій Україні, так і відповідні світові тенденції внесли певні корективи в моральні акценти населення. Люди все менш вагаючись йдуть на розрив соціальних та юридичних зв’язків, які передбачає шлюб.
Простіше кажучи – сучасним подружжям все легше прийняти рішення про розлучення: як морально, так і процедурно.
Це відобразилось на відповідних статистичних даних. Так, за інформацією Державної служби статистики України, за останнє десятиліття річна кількість розлучень становить близько 40-55 % від кількості укладених шлюбів за той же період.
Отже, кожен другий шлюб в країні закінчується розлученням.
Така ситуація сама спонукає замислитись над питанням щодо захисту своїх прав у разі розриву шлюбних зв’язків та безпосередньо під час шлюбу.
Стандартна схема розподілу благ за принципом «все навпіл» все більше не відповідає вимогам сучасності та викликає почуття несправедливості у екс-одружених.
Вищезазначене призвело до актуалізації більш гнучкої системи розподілу прав і обов’язків у шлюбних відносинах, якою є інститут шлюбного договору.
Правова природа договору.
Вперше законодавчо закріплене право на укладання шлюбного контракту було введено до Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР 23 червня 1992 р. та остаточно закріпилося у національному законодавстві прийняттям 10 січня 2002 р. Сімейного кодексу України.
Між тим, аж до 2010-х років відповідна глава Сімейного кодексу була практично невживаною. Лише порівняно недавно з’явились більш менш ґрунтовні судові прецеденти застосування відповідного законодавства та аналіз правової природи шлюбного договору.
Один із найбільш виразних прикладів – Постанова Верховного Суду України від
28 січня 2015 р. у справі № 6-230цс14.
Так, судом зазначається, що статтею 7 Сімейного кодексу України передбачено регулювання сімейних відносин як самим СК України, так і іншими нормативно-правовими актами.
Крім того, згадується що загальними засадами регулювання сімейних відносин передбачена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК України у свою чергу визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, які закінчуються там, де домовленість вступає у колізію із вимогами СК України, іншими законам та моральними засадами суспільства.
Суд зазначає, що шлюбний договір є категорією цивільного права. А отже, до нього повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Принцип свободи договору, відповідно до статей 6, 627 ЦК України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Отже, єдиною перепоною на врегулювання відносин між подружжям у той чи інший спосіб є пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства.
Така заборона має випливати із змісту акта законодавства, або ж досягнута домовленість має суперечити суті відносин між сторонами.
Відповідно до глави 10 СК України, шлюбним договором можуть регулюватися майнові відносини між подружжям, визначатися їхні майнові права та обов’язки, у тому числі, але не виключно: правовий режим майна, порядок користування житлом, права на утримання.
Такий широкий спектр правового інструментарію та невелика кількість нормативних «запобіжників» та заборон дозволяє здійснити тонке «налаштування» шлюбних правовідносин у правовій площині, виходячи із забаганок та домовленостей майбутнього, чи вже існуючого подружжя.
Досягнення домовленостей щодо таких правовідносин приймає форму нотаріально посвідченого документу – шлюбного договору.
Нові можливості.
Не дивлячись на моральні бар’єри, які має сучасне суспільство щодо врегулювання шлюбних відносин шляхом укладення договору, вказаний інструмент може бути доволі ефективним.
Як вже зазначалось, він дозволяє тонко налаштувати шлюбні взаємовідносини з максимальним урахуванням прав та інтересів всіх заінтересованих осіб, як то подружжя чи діти (існуючі чи майбутні).
Так, особи, що побоюються за посягання на свої статки у випадку розлучення, можуть визначити правовий статус майна, набутого як до шлюбу, так і після.
У той же час менш матеріально захищений із подружжя може попередньо узгодити умови «виходу» зі шлюбу, окресливши розмір та характер матеріальної компенсації чи періодичних виплат у вигляді утримання.
Договором також можуть бути врегульовані відносини подружжя, яке розглядає шлюб лише як соціальний інститут та бажає, щоб статки кожного, незважаючи на період та обставини їх набуття, були відокремлені та захищені у правовій площині.
При цьому, правовий режим може бути визначений не тільки щодо всього майна, а й до окремої його частини чи конкретних об’єктів. Так, наприклад, у шлюбному договорі може бути зазначено, що одному з подружжя на праві особистої приватної власності будуть належати всі автомобілі, що придбані під час шлюбу. Договір може мати положення, за яким одному з подружжя на праві особистої приватної власності буде належати будинок, який на час укладення шлюбу знаходиться лише на початковій стадії будівництва.
Таким чином, шлюбний договір дозволяє індивідуалізувати шлюбні відносини з юридичної точки зору, закріпити їх із всіма деталями та застереженнями у конкретному договорі, виходячи із особливостей та потреб його сторін – подружжя.
Шлюбна кабала та подружні шахрайства.
Між тим, правовий плюралізм, який передбачає шлюбний договір може обернутися для сторони такого договору справжньою проблемою.
Як відомо, одним із основних принципів чинного законодавства є додержання балансу прав, свобод та законних інтересів кожної із сторін правовідносин.
Проте, укладаючи шлюбний договір, сторони як правило відступають від положень закону, що несе ризики розбалансування взаємовідносин. Це в свою чергу призводить до ситуацій, коли договір покладає суттєву долю зобов’язань лише на одну із сторін.
Основні причини вищевказаного: недбале ставленням сторін до аналізу умов договору, недобросовісні дії одного з подружжя.
Прикладом першого можна зазначити ситуацію, коли один з подружжя зобов’язався у разі розлучення виплатити компенсацію іншому в іноземній валюті. Згодом інфляція призвела до фактичного збільшення зобов’язань, що стали непід’ємними для боржника (справа № 357/5817/16-ц).
Іншою є ситуація умисних деструктивних дій одного з подружжя.
Приклад 1: один з подружжя, зловживаючи довірою іншого, вмовив підписати шлюбний договір (а фактично – відмовитися від майнових прав на спільне сумісне майно) під загрозою розлучення. За декілька днів все одно подав відповідну заяву, заволодівши таким чином майном подружжя одноособово (справа № 713/1964/16).
Приклад 2: громадянка України уклала шлюбний договір з іноземцем та, зловживаючи довірою, запевнила його, що умови договору захищають його право власності на все майно, придбане за час шлюбу. Договір дійсно мав такі положення, проте з умовою їх застосування лише у разі укладення додаткової угоди до шлюбного договору за кожним фактом придбання майна. Після розлучення дружина мала майнові права на праві спільної сумісної власності на декілька об’єктів нерухомості.
Як бачимо, свобода договору, окрім механізму створення комфортних умов співжиття подружжя, надає широкі можливості для зловживань та маніпуляцій.
З огляду на зазначене, положення шлюбного договору, як і будь-якого іншого, мають бути ґрунтовно проаналізовані на предмет ризиків та можливих зловживань.
Частіше за все такому аналізу заважає морально-емоційний аспект взаємовідносин між сторонами договору. Тому такий аналіз необхідно доручати незаінтересованим особам, а краще – відповідним спеціалістам.
Розірвати, бо неможливо продовжувати.
Проте, що робити, якщо халепа вже сталася: договір підписаний, а інша сторона йде до суду зі зобов’язальним позовом.
Чинне законодавство передбачає лише два способи нівелювання шлюбного договору та зобов’язань, пов’язаних із його виконанням (одностороння відмова не допускається).
Це його розірвання, або ж визнання недійсним.
Єдиною підставою для розірвання договору є оціночне поняття «з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання».
При цьому, жодних критеріїв істотності таких підстав у законі на надається.
Між тим, окремі судові рішення визначають їх у наступному: «коли жодна з умов шлюбного договору не може бути виконана ні у первісному, ні у зміненому вигляді. До цього можуть призвести різні обставини, зокрема об’єктивна або суб’єктивна неможливість їх виконання».
Проте, суб’єктивна неможливість також підлягає оцінці. Так, у справах щодо неможливості виконання зобов’язань в іноземній валюті суд зазначає, що сторона мала усвідомлювати валютні ризики під час укладення шлюбного договору, а тому посилання на курсові різниці, як на підставу неможливості виконання зобов’язань, не можуть братися до уваги судом.
Отже обставина, яка може бути підставою для розірвання договору, має бути не тільки істотною, а й такою, яку неможливо було передбачити під час укладання договору.
Що стосується визнання договору недійсним, то тут застосовуються загальні підстави, передбачені ст. 203, 215 ЦК України.
Так, на вимогу одного із подружжя шлюбний договір може бути визнаний недійсним, якщо були порушені вимоги щодо свободи волевиявлення при його укладенні, передбачені ст. 223, 225, 229 ЦК України, або його було вчинено стороною під впливом обману, насильства, тяжкої для неї обставини, що передбачено ст. 230-233 ЦК України.
Між тим, брак судової практики залишає місце для формування кардинально нових підходів до стратегії ліній захисту. Так, практично нерозкритою є тема правових позицій ЄСПЛ з цього приводу.
Що в підсумку?
Інститут шлюбного договору є певним ноу-хау у сфері сімейних відносин.
Не зважаючи на те, що відповідні правові норми у національному законодавстві представлені доволі давно, основи морально-етичного укладу суспільства довгий час залишали їх поза сферою практичного застосування.
Між тим, шлюбний договір демократизує сферу відносин між подружжям та дозволяє мінімізувати майнові ризики, пов’язані із такими відносинами.
Нажаль, доволі часто він використовується, як засіб маніпуляцій та шахрайств, що робить актуальним питання судових перспектив у таких випадках.
Проте, стала судова практика у сфері практично відсутня, через знову ж таки невживаність інституту шлюбного договору аж до останнього часу.
Це, з однієї сторони, говорить про неможливість передбачити перспективи судового процесу.
Між тим, з іншої сторони – надає можливість представникам сучасної юридичної спільноти формувати практику виходячи із свого бачення природи правовідносин.
Автор: Станіслав Єна, адвокат VB Partners.
